стихійне явище

1) phenomenon (мн. phenomena); фіз. тж. effect

2) ( подія) occurrence

3) appearance

ВІЙНА - складне соціально-політичне явище, стан суспільства, в якому основним видом діяльності є організована збройна боротьба між державами, класами або націями (народами). У міжнародно-правовому аспекті В. - це легітимне здійснення державою збройного насильства відносно іншого суб'єкта права, яке змінює статус їхніх відносин (термін дії міжнародних угод тощо). Стан В. у суспільстві визначається наявністю організованої збройної боротьби в тій чи іншій специфічній формі, яка змінює основні форми його буття. Так, В. передує офіційне повідомлення про початок воєнних дій, припинення дії угод мирного часу, проведення мобілізації. Руйнівний характер В. простежується впродовж останніх сотень років при обчисленні людських втрат. У XVII ст. загинуло у війнах 3 млн. осіб, тоді як у XVIII ст. ця цифра складала 5,2 млн., а в XIX ст. - 5,5 млн. У XX ст. В. включила в об'єкт руйнування не тільки воєнні формування, а й цивільне населення, природне середовище. В роки Другої світової В. тільки цивільних загинуло 2 млн. осіб І. сторико-філософська традиція аналізу В. починається з фрагментів Геракліта, згідно з якими "В. - батько всього і всього цар". Демокрит одним із перших серед античних мислителів почав розрізняти внутрішні та зовнішні В., а Платон розкрив економічні причини В. і намагався в "Законах" визначити правила ведення В. Позитивне ставлення до В. в Античні часи змінилося в епоху Середньовіччя й Нового часу на моральне засудження її наслідків та мрії щодо "вічного миру". Еразм Роттердамський, Спіноза визначали В. не тільки як засіб політичної боротьби, а й як стихійне лихо. В. раніше за мир досягла розвинених форм, тому раніше знайшла своїх теоретиків Н. ім. "філософ В." Клаузевіц дослідив зв'язки В. з політикою, визначаючи першу як "продовження політики іншими, насильницькими засобами", а останню - як "розум уособленої держави". Він доводив утопічність мрій про "вічний мир" Н. адмірна політизація в тлумаченні В. марксистськими теоретиками XIX - XX ст. заважала усвідомленню визначення В. як такого напруження збройної боротьби між конфліктуючими сторонами, межі якого визначає розумна політика. Традицію розгляду В. у двосторонніх зв'язках з політикою підтримали нім. теоретики (Мольтке, Шліффен), рос. вчені XIX ст. (Леєр, Міхневич), укр. воєнні теоретики XX ст. (Байков, Колодзінський, Петлюра) та ін. В. як засіб вирішення конфліктів між соціальними суб'єктами досягла свого апогея в кін. XIX - пер. пол. XX ст. За сучасних умов можливої ядерної катастрофи вона не може вважатися актом адекватної поведінки в конфліктній ситуації, інструментом розумної політики, тому політико-етичний поділ на справедливі та несправедливі В. втрачає сенс. Мир як політична альтернатива В. завжди включає можливість вибору шляхів мирного розв'язання соціальних конфліктів. Своєрідним підсумком того, що було зроблено мислителями за тисячі років, є формула: В. наскрізь суперечлива. Вона дає здобич і прибуток, рабів та коштовності, але водночас доводить до нищення навіть переможців (Руссо); виявляє суперечливе прагнення народів жити в мирі, як і звичку вирішувати суспільні протиріччя за допомогою сили (Аристотель), породжує героїв і боягузів водночас (Еразм Роттердамський), "оздоровлює" дух народів і, разом з цим, викликає ниці пристрасті (Гегель, Кант). Сучасний світ не став пост'ядерним, а тому несе нові загрози миру - через поширення ядерних матеріалів, ядерний шантаж держав, які володіють ядерною технологією та ракетною зброєю. Ядерна В. не відкинута остаточно й навіть передбачається воєнними доктринами деяких країн.

Толстой, Лев Миколайович (1828, Ясная Поляна - 1910) - рос. письменник, релігійний мислитель, філософ-мораліст. Світогляд зрілого Т. формувався і розвивався під впливом Євангелія, деяких східних релігій, філософських ідей Аврелія, Епіктета, Сенеки, Ціцерона, Йоанна Златоуста, Паскаля, Руссо, Ларошфуко, Канта, Сковороди, Шопенгауера, Емерсона, Торо та ін. Засновник релігійно-філософського вчення ("толстовства"), спрямованого на розв'язання смисложиттєвих проблем людського існування засобами нової, "істинної" релігії ненасильництва, добра, всезагальної любові. До систематичної розробки цього вчення Т. береться досить пізно - в кін. 70 - на поч. 80-х рр. після пережитої ним глибокої духовної кризи. Т. дійшов висновку, що реалізуючи себе як вільна істота у своєму особистому внутрішньому, духовному житті, "неминуче виконує приписані їй закони", у житті зовнішньому, стихійному, "ройовому", "слугує знаряддям досягнення "історичних загальнолюдських цілей". В царині зовнішнього життя, куди Т. включав економіку й політику, державу, культуру й церкву, свобода і мораль неможливі, бо тут кожне явище і дія зумовлені попередніми і є ланкою низки нейтральних в ціннісному плані каузальних взаємодій Л. ише віддавши перевагу внутрішньому життю, людина може досягти свободи й жити згідно з ідеалами істини, добра і краси. Втілення цих ідеалів він пов'язував із встановленням спільного володіння землею, простим селянським способом життя, самовідданим служінням Богові й людям. Бога Т. сприймав і розумів не ортодоксально, а ґрунтуючись на власному розумінні внутрішнього, духовного життя людини. До Бога він прирівнював світове надіндивідуальне життя й вічну цілісність і гармонійну єдність духа й матерії. Релігійне ж спасіння, залучення до вічного життя, царства небесного тлумачив не як прийдешній Страшний Суд, а як подолання власної індивідуальної суб'єктивності й злиття зі світовим, спільним загальнолюдським життям, яке має здійснюватися персонально кожним віруючим "тепер і тут", в час його життя. Філософію, науку й мистецтво Т. вважав неспроможними відповісти на найглибше й найважливіше питання - про сенс людського життя. Можливість його розв'язання він пов'язував не зі спеціальними студіями, а з ясним розумом, чистим сумлінням й іншими моральними чеснотами, наголошував, що тільки в царині етичній можливий справжній поступ знань - істинних і життєзначущих. Перед смертю скептицизм Т. набуває всеосяжного характеру, мислитель відмовляється в цей період від ідеалізації не лише культури, а й природи, землеробського способу життя й навіть праці та сім'ї, пов'язуючи християнський ідеал з поняттям нірвани як небуття.

[br]

Осн. тв.: філософського змісту: "Чим людина живе" (1881); "Сповідь" (1882); "То що ж нам робити" (1883); "Що таке мистецтво" (1899); "Вірте собі" (1906); "Війна і мир" (1865); "Воскресіння" (1899).